Розмова про емігрантську депресію

Розмову про емігрантську депресію найкраще розпочинати з кінця. Тому що вона закінчується.

Мені подобається думати — зовсім ненауково, що цей вид депресії походить від слова «прес».

Переїхавши до нової країни, ми опиняємось під пресом. Саме так я відчувала його.

Як багатоярусну бетонну плиту. Під нею я прокидалася, з-під неї я видряпала себе щоранку.

І перший шар бетону — це те, що називається «наднапруга адаптації».

Світ, у який ми приїжджаємо, влаштований зовсім інакше, ніж ми звикли. Щоразу. Куди б ми не приїхали. Хоч би яким це був переїзд за рахунком. Це не просто інша мова. А інший спосіб життя.

Виявляється раптом, що непристойно не привітатись у ліфті — а раніше, колишнього світу, було непристойно вітатись.

Або що дитину можна відпустити одну гуляти містом у її 7 років. Одну. Прогулюватися. Чи саме те, що робило нас на батьківщині «хорошою мамою», у новій країні розглядається як ознака мами «поганої». Надто тривожної перфекціоністки.

І так далі.

Ми раптом втрачаємо все, чого навчилися ще в перші роки життя — і що, здавалося, втратити було неможливо. Не розуміємо, як купити квиток у метро. Як записатися до лікаря. Де придбати канцтовари. Як заплатити за електрику. І кому поставити всі ці трошки соромні для дорослої людини питання, також не розуміємо.

А головне — як поставити, враховуючи, що мовою ми ще теж не дуже володіємо?

Усе це створює постійне, цілодобове напруження.

Другий бетонний шар — майже неминуча розгубленість: «А я тепер хто?»

Ми шукаємо якусь нову роботу. Або вперше в житті опиняємось у ролі домогосподарки, яка сидить з дітьми. Або в ролі людини, яка працює не за професією, а де доведеться. Або після довгої перерви йдемо вчитися і згадуємо всю дитячу образливість цього «нічого не виходить».

А третій бетонний шар — смуток за старим світом, який ми залишили.

Світу, який мав переваги добре знайомого місця. Як дім, у якому із заплющеними очима знаходиш сільничку на поличці. Там ми знали правила — і боже, як це, виявляється, спрощувало життя. У тому світі залишаються і застигають, як у бурштині, наші дитячі спогади, наші старі друзі. Близькі люди. Перші стосунки та мрії. Так, ми сумуємо за ним.

Всі ці бетонні плити нам доводиться пронести через перші роки еміграції.

Іншими днями ми відчуваємо, що нас ніби пропускають крізь м'ясорубку. Іншими днями нам здається, що сили закінчилися ще на попередньому кроці. Час від часу ми вдаємося до підтримки лікарів, друзів, рідних — і це, повірте, абсолютно нормально і не соромно.

Важливо пам'ятати, що це закінчується. Просто повірте мені.

Автор: Анастасія Рубцова

(переклад с російської)

Джерело